 |
 |
 |
|
СПЕЦАГЕНТ «ХУДОЖНИК»: ТАЄМНЕ ЖИТТЯ МИКОЛИ ГЛУЩЕНКО
01 вересня 2026 року
Стаття присвячена маловідомим сторінкам життя Миколи Глущенка — видатного українського художника, графіка та водночас агента радянської зовнішньої розвідки. На основі документальних свідчень і матеріалів дослідників розкривається подвійне життя митця, його діяльність у Європі, контакти з українськими культурними діячами та виконання розвідувальних завдань. Особливу увагу приділено агентурній роботі Глущенка під псевдонімами «Художник» і «Ярема», зокрема збору інформації про українську еміграцію та промисловому шпигунству. Простежується, як таємна діяльність впливала на його кар’єру та становище в радянській Україні. Стаття також акцентує увагу на нерозкритих аспектах біографії художника, які й сьогодні залишають простір для історичних досліджень.
Велика кількість контактів з важливими колекціонерами, участь у виставках та інших культурних подіях за кордоном – такий спосіб життя є звичним для арт-дилерів, успішних художників та арт-експертів, що робить їх вельми привабливими кандидатами на роль… шпигуна. Серед найгучніших випадків можна згадати англійського мистецтвознавця Ентоні Бланта, який опікувався художньою колекцією при британському королівському дворі і водночас, як згодом виявилося, протягом Другої світової та Холодної війни шпигував в інтересах СРСР [1]. У Франції героєм-розвідником став паризький арт-дилер Даніель Кордьє, який, на відміну від Бланта, працював в інтересах своєї батьківщини і брав участь у Русі Опору під час німецької окупації [2]. В українському світі мистецтва теж є персонаж, чиє життя нагадує детективний роман, – Микола Глущенко (1901-1977). Відомий живописець і графік, який є одним із бестселерів на арт-ринку України, до кінця своїх днів мав статус агента радянської розвідки, про що широка громадськість тривалий час не здогадувалася, хоча в декого підозри все ж виникали. Діяльність Глущенка-шпигуна змушує по-новому поглянути на нього і як на художника, оскільки його успішна мистецька кар’єра значною мірою залежала від тієї таємної угоди, яку він уклав на початку 1930-х рр.
Микола Глущенко Джерело: Служба зовнішньої розвідки України (szru.gov.ua)
Народився Микола Петрович Глущенко у 1901 р. в Новомосковську (сучасне місто Самар) на Дніпропетровщині. До його появи на світ у родині вже було кілька художників: дід, прадід, дядько – усі займалися малярством, створюючи ікони. На початку 1920-х герой цієї історії теж стане митцем, перед тим пройшовши через Громадянську війну. У 1918 р. Микола Глущенко, недавній студент комерційного училища в Юзівці (нині – Донецьк), був мобілізований до Добровольчої армії Денікіна, а два роки по тому, коли частина денікінців під натиском «червоних» почала відступати на захід, потрапив до табору для інтернованих у Польщі, звідки невдовзі втік до Німеччини.
Відомі українці, яких Глущенко зустрів у Берліні, відіграли значну роль в його житті. Гетьман Павло Скоропадський допоміг оплатити навчання у Вищій академії образотворчого мистецтва, кошти на прожиття надавав мовознавець Роман Смаль-Стоцький, який раніше був послом УНР в Німеччині. Письменник і перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко, з яким в Глущенка зав’язалися тривалі дружні взаємини, у 1924 р. посприяв організації першої персональної виставки і підтримував художника фінансово, поки міг [3]. Після переїзду в Париж у 1925 р. Винниченко під впливом свого молодшого товариша, якого називав «Глущем», сам почав займатися живописом. У столиці Франції двійко товаришів прославилися не лише художніми здібностями: разом з Глущенком письменник як переконаний натурист влаштував перший нудистський пляж (згодом один дослідник творчості Винниченка спалить його фотографії ню, бо, мовляв, якось негоже показувати класика української літератури голим) [4], а ще дует відзначився хуліганською витівкою на виставці Пікассо, закидавши її відвідувачів яйцями та гнилими яблуками. Зрештою, коли Глущенко почав вести подвійне життя, Винниченко дуже скоро відчув зміни у поведінці приятеля [5].
Микола Глущенко, Портрет Володимира Винниченка (середина 1920-х рр.) Джерело: Бібліотека українського мистецтва, uartlib.org
У Берліні Микола Глущенко також познайомився з режисером Олександром Довженком, який тоді працював у консульському відділі посольства СРСР і міг посприяти в отриманні радянського громадянства. Навіщо митцеві, який має покровителів і перші успіхи на Заході, раптом знадобилося стати громадянином «країни рад»? Першочерговою причиною було бажання знову побачитися з матір’ю, яка залишилася в Харкові. Отримав художник свій радянський паспорт у 1925 р. в Парижі, однак дозвіл на поїздку до рідних усе ніяк не надавали. Глущенко не здавався, і на початку 1931 р. звернувся до Всеукраїнського товариства культурних зв’язків з ініціативою влаштувати в Києві та Харкові колективну виставку творів понад двадцяти українських митців-емігрантів, що дало привід Державному політичному управлінню (ДПУ) тодішньої Української соціалістичної радянської республіки уважно придивитися до наполегливого прохача. На той момент Глущенко вже побував з виставками у кількох європейських країнах, його майстерню часто відвідували українські діячі та іноземці, які могли становити державний інтерес. Отож художника вирішили завербувати і доручили це завдання агенту з позивним «Степан». З першого разу нічого не вийшло. Наступна спроба за кілька місяців, у травні 1931 р., дала результат: Микола Глущенко погодився працювати на радянську зовнішню розвідку (офіційно документи про надання йому статусу закордонного агента оформили два роки по тому, у 1933-му) [6].
Микола Глущенко, Автопортрет з квіткою (1923) Джерело: cedar-journal.com.ua
У чому ж полягала місія шпигуна з нехитрим позивним «Художник», якому згодом дадуть нове кодове ім’я – «Ярема»? У публічній площині основною задачею було сприяння позитивному іміджу СРСР і зміцненню дружби двох країн, задля чого Микола Глущенко займався оформленням радянських павільйонів на виставках і ярмарках у Франції, писав портрети французьких політиків та письменників [7]. За цим фасадом велася діяльність таємна – збір та передача інформації, головним чином, про українських емігрантів. Згодом «Художника» також задіяли у промисловому шпіонажі. Відомо принаймні про одне з подібних завдань, коли митець зустрівся з бельгійським промисловцем Андре Мірабо і передав гроші за понад двісті викрадених секретних креслень західної військової техніки, яку Радянському Союзу легально не продавали [8]. Якби про це стало відомо, Глущенку могла загрожувати смертна кара.
Дозвіл на повернення додому Миколі Глущенку дали нескоро: разом з дружиною, дизайнеркою одягу Марією Браунштейн (у 1960 р. вона сама стане агенткою КДБ з позивним «Художниця»), він прибув до СРСР всередині 1935 р. Незважаючи на участь у небезпечних схемах, поселили спецагента в Москві у комуналці, виділивши йому маленьку кімнату площею [9] квадратних метрів9. Своєрідний бонус митець-шпигун все ж отримав – залишився живий і неушкоджений, тоді як на багатьох його колег по художньому цеху у ті часи чекали ув’язнення або розстріл. Відлуння репресій у своєму житті Глущенко відчув опосередковано – передусім через фінансові питання. Так, у 1934 р., коли художник ще перебував у Парижі, його матері в Харкові не виплатили обіцяний гонорар з виставки сина. Як з’ясувалося, напередодні у Народному комісаріаті просвіти України, відповідальному за цю справу, відбулися «чистки» старого керівництва, а нових чиновників про «Художника» не поінформували, внаслідок чого й затримали виплату коштів [10]. Іншого разу схожа проблема виникла із затримкою гонорару за ілюстрації Глущенка до українського перекладу «Мертвих душ» Гоголя: друк книги раптом скасували через те, що перекладачем був літературознавець Сергій Єфремов, репресований у 1930 р. за сфабрикованою справою [11]. Якось у 1936 р. донос написали й на Глущенка, використавши як привід його контакти з художниками-бойчукістами. Зауважимо, що сам Глущенко, хоч теж усе життя писав донесення, не був донощиком у звичному сенсі слова: його завдання полягало не в пошуках приводу для звинувачень і закликів до покарання за вигадані злочини, а у складанні інформаційних довідок про настрої та діяльність певних осіб [12]. Зокрема доповідав і про своїх товаришів бойчукістів, яким по-своєму намагався допомогти, заперечуючи їхню «неблагонадійність». Зрештою у 1937 р. Михайло Бойчук, його дружина Софія Бойчук-Налепинська, а також Іван Падалка і Василь Седляр були розстріляні. На диво, розстріляли й ту особу, яка донесла на Глущенка. Останній такої долі уникнув, оскільки на нього були інші плани – елітний агент «Художник», він же «Ярема», міг знадобитися у важливих операціях за кордоном.
У 1940 р. Миколу Глущенка відрядили до Берліна, формально – для організації виставки німецьких художників в СРСР. Паралельно ж агент спілкувався з багатьма посадовцями українського походження, від яких отримав дані про активну підготовку Німеччини до війни з Союзом. Фактично, Глущенко був першим, хто ще у червні 1940 р, за рік до нападу, надіслав попередження.
Микола Глущенко, Володимирська гірка (1976) Джерело: hlushchenko.uartlib.org
Після дев’яти років перебування в Москві, у 1944 р. Микола Глущенко зміг переїхати в Україну. Тут, у Києві, художник провів решту життя, створив тисячі картин (всього у його доробку налічується близько 10 000 творів) і помер у 1977 р. Усі ті привілеї і успіх, які він мав – вільний виїзд за кордон, участь у сотнях колективних і десятках персональних виставок, державні відзнаки, – звісно, могли викликати здогадки щодо його специфічної служби. Бо з таким минулим (воював на боці «білих», жив на Заході) і на додачу з імпресіоністичною художньою манерою, яку в СРСР часто висміювали, стати одним з топових радянських митців у ті роки – це щось нереальне, якщо тільки художник не пішов на співпрацю з «óрганами». Відмовитися від узятої на себе ролі було неможливо: останнє донесення агента «Яреми» датоване 24 серпня 1977 р. – за два місяці до смерті [13].
Микола Глущенко, Зловісне море (1974). Картина продана у 2008 р. в аукціонному домі «Goldens» за рекордні для ринку Глущенка 165 000 дол Джерело: gs-art.com
Документальні докази особливого статусу Миколи Глущенка за його життя були засекречені. Матеріали про окремі аспекти його розвідницької діяльності, зокрема про отримання цінних технічних креслень, вперше стали доступними на початку 1990-х. Згодом у 2021 р., до сто двадцятої річниці від народження художника, Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила чергову порцію документів, однак навіть усі ці численні свідчення проливають світло не на всю історію [14]. Отож у біографії Миколи Глущенка досі є нерозкриті таємниці.
Посилання:
2. Soldier, Spy, Art Dealer: The Gallerist that Resisted Nazi Occupation. Sotheby’s. 2021. April 23
9. Олійник А. Митці і КҐБ: скелети у шафі художника Миколи Глущенка. Історична правда. 2021.13 вересня
13. Олійник А. Митці і КҐБ: скелети у шафі художника Миколи Глущенка. Історична правда. 2021.13 вересня
Автори: Степан МАКСИМОВ, Олена РАДАЄВА
|
