ЧИМ МЕНШЕ, ТИМ КРАЩЕ, АБО МИСТЕЦТВО

ДИВУВАТИ БЕЗ ЗАЙВИХ ЗУСИЛЬ

20 жовтня 2025 року

Стаття присвячена трьом відомим художникам-мінімалістам — Саю Твомблі, Лучо Фонтані та Карлу Андре, які по-новому визначили поняття мистецтва у ХХ столітті. Їхні роботи вирізняються простотою форм і матеріалів, але водночас мають глибокий зміст. Сай Твомблі створював полотна з хаотичними лініями, схожими на дитячі каракулі, які символізували емоції та міфологічні образи. Лучо Фонтана прославився своїми «дірками» та «порізами» на полотнах, через які досліджував простір і рух. Карл Андре відомий скульптурами з цегли та металу, що викликали суперечки про межі мистецтва. Автори статті підкреслюють, що ці митці навчили світ бачити красу у простоті й довели: мистецтво може дивувати навіть без складних форм і технік.

Твори героїв цієї розповіді, відомих художників Лучо Фонтани, Сая Твомблі та Карла Андре, яких об’єднує тяжіння до мінімалістичної естетики, не такі вже й провокативні (наприклад, загибла дружина Андре, художниця Ана Мендьєта, робила значно радикальніші речі), проте й досі багатьом можуть здатися незвичними, особливо – їхні аукціонні ціни. Можна зрозуміти, чому роботи Фонтани, Твомблі та Андре досі здатні спричиняти жваві обговорення на тему «Хіба ж це мистецтво?»: якщо залишити за дужками різноманітні теорії, які надають інструментарій для інтерпретації мистецтва, і спробувати описати твори згаданих художників простими словами, так, як вони виглядають в очах незаангажованого глядача, то отримаємо «каракулі», «полотна з дірками» і «купу цегли». Але свого часу усі ці речі були новаторськими, і нерідко трапляється так, що найпростіший матеріал та нескладна техніка справляють неабиякий фурор і отримують високу оцінку на арт-ринку.

«Каракулі» Сая Твомблі

Називати «каракулями» (англ. «doodles») зображення, створені американським художником Саєм Твомблі (1928-2011), не соромляться навіть мистецтвознавці, арт-критики, куратори, у вустах яких це слово звучить цілком нейтрально, – кращий термін для позначення характерних спіральних ліній, за якими відразу можна впізнати почерк митця, дійсно годі знайти. Щоправда, існують і значно вишуканіші лексеми: так, один з дописувачів журналу «Артфорум», відомого своїми розлогими інтелектуальними оглядами, якось назвав живопис Твомблі «ерографією» – еротично зарядженими знаками, які відсилають нас до безлічі сюжетів та філософських ідей від давньогрецької міфології до Ґеґеля [1].

Антична поезія та міфи неабияк зацікавили Сая Твомблі наприкінці 1950-х рр., відколи він познайомився з італійською мисткинею та «за сумісництвом» заможною баронесою Тетяною Франкетті, з якою згодом одружився і оселився у Римі. Назви багатьох картин художника безпосередньо нагадують про знайомі історії любовних пригод і чвар між мешканцями Олімпу та простими смертними. Наприклад, «Леда і лебідь» – сюжет, настільки популярний у західному мистецтві, що його сміливо можна назвати «заїждженим»: хто тільки не втілював у своїх картинах і скульптурах міф про Зевса, який, обернувшись лебедем, спокусив заміжню Леду і став батьком прекрасної Єлени та героїчного Кастора (в одній з версій міфу діти народжуються у звичний для роду людського спосіб, в іншому варіанті Леда знесла два яйця, і це не жарт).

Сай Твомблі, Леда і лебідь (1962), полотно, олія, графітовий олівець, воскова крейда, 191 х 200 см. Приватна колекція.

Зображення: © Cy Twombly Foundation. Фото: © Christie’s.

Здавалося б, що може бути більш далеким від світу 1960-х з його пафосом освоєння космосу на тлі Холодної війни, аніж міф про любощі жінки і Зевса в образі птаха? Менше з тим, Сай Твомблі вирішив запропонувати незвичайну абстрактну інтерпретацію цієї історії, присвятивши їй два білі полотна, вкриті різнокольоровими штрихами і мазками. У травні 2017 р. одну з варіацій на тему «Леда і лебідь» продали на «Крістіс» у Нью-Йорку за 52,9 млн дол., а щедрим покупцем став славнозвісний арт-дилер Ларрі Ґаґосян.

Найвідоміші твори художника належать до серії «Чорні дошки» (або «Шкільні дошки»), створеної протягом 1966-1971 рр.: полотна, вкриті звичайною господарчою сірою фарбою та рядами білих спіралей, нанесених восковим олівцем, нагадують малюнки школярів, які вирішили трохи розважитися під час перерви. Так виглядає одна з характерних робіт цього періоду, який вважається вершиною у творчості Твомблі:

Сай Твомблі, Без назви (1967), полотно, олія, олівець, 147,3 х 177,8 см. Музей сучасного мистецтва у Лос-Анджелесі.

Зображення: © Cy Twombly Foundation. Фото: Rob Corder CC BY-NC 2.0, через Flickr.

Якщо лідер абстрактного експресіонізму Джексон Поллок втілював свої інтенсивні рухи у кольорових бризках фарби, то Сай Твомблі пішов далі і звів жестовий живопис до повторюваних, позбавлених кольору спіралей, за що його роботу часом характеризують як мінімалістичний експресіонізм. Перш ніж обрати цю манеру, художник пройшов тривалий етап навчання: у підлітковому віці брав уроки малювання, згодом відвідував школу Музею образотворчого мистецтва у Бостоні, Лігу студентів мистецтва у Нью-Йорку та Блек-Маунтін Коледж у Північній Кароліні, звідки вийшло чимало абстракціоністів. На роботу Твомблі могла справити вплив і його служба в армії США, де він виконував завдання криптографа. Отож, «каракулі» можна сприймати як своєрідне безсловесне послання, яке навряд чи вдасться дешифрувати, і кожен може побачити у ньому те, що до смаку.

У 2015 р. одна зі «шкільних дошок», а радше її ціна, стала сенсацією: велике сіре полотно «Без назви» (1968) із шістьма рядами білих спіралей, пішло з молотка на «Сотбіс» у Нью-Йорку за 70,5 млн дол., встановивши безпрецедентний для робіт Твомблі рекорд (естімейт цього ультрадорогого лоту становив 60 млн дол.). Витвір мав гарний провенанс: продавцем була американська колекціонерка і меценатка Одрі Ірмас, яка придбала картину у 1990 р. трохи менше як за 4 млн дол., а до Ірмас «шкільною дошкою» володів Чарльз Саатчі, британський колекціонер, галерист, піарник, який упродовж 1990-2000-х рр. був провідним законодавцем моди на світовому арт-ринку.

Як автору «шкільних дошок» вдалося стати одним з найвідоміших та найдорожчих митців ХХ ст.? Гарної освіти і незвичайної манери вочевидь недостатньо, адже існує чимало освічених та нестандартних митців. Як не банально звучить цей каламбур, та це правда: щоб гучно «вистрілити», художнику потрібен патрон (прихильний колекціонер, критик, куратор і, звісно, арт-дилер). Головним покровителем Сая Твомблі став брат його дружини – відомий колекціонер, барон Джорджіо Франкетті. Переїхавши до Італії і отримавши підтримку нового родича, художник поступово перетворився з колишнього аутсайдера на модного героя, привертаючи увагу своїм стилем життя: у 1966 р. Діана Вріланд, тодішня головна редакторка глянцевого журналу «Vogue», відрядила до Риму свого журналіста, аби той зробив великий фоторепортаж про Сая Твомблі і його маєток, оздоблений мармуровими античними погруддями та меблями у стилі ампір [2]. Серед арт-дилерів, завдяки яким твори художника стали дорогим трофеєм, був провідний галерист ХХ ст. Лео Кастеллі, а також згаданий Ларрі Ґаґосян, сучасний світовий лідер галерейного бізнесу. У 1990-х рр. Ґаґосян відновив у США інтерес до робіт Твомблі, якого на той час більше цінували у Європі. Усе, що продає чи купує цей топовий дилер, для сучасних фінансових еліт є взірцем першокласного мистецтва, яке стане інвестицією у власну репутацію та привабливою обіцянкою колись, можливо, отримати й комерційний зиск.

«Дірки» та «Порізи» Лучо Фонтани

Аргентинсько-італійський художник Лучо Фонтана (1899-1968) найбільше відомий своїми порізаними монохромними полотнами, які увійшли до великої серії «Просторова концепція» (італ. «Concetto spaziale»). Як не дивно, паралельно із цим лаконічним циклом митець створював кардинально протилежні речі – химерні фігуративні скульптури у майже бароковому стилі. Раніше, за часів Муссоліні, художник, який переїхав до Італії у 1927 р., тривалий час працював у манері офіційного неокласицизму, аби відверто не йти урозріз із режимом.

Між 1940 та 1946 рр. Фонтана перебував на батьківщині в Аргентині, 1947-го остаточно оселившись в Італії, коли режим Муссоліні вже два роки як впав, а у мистецькому середовищі задавати тон почали марксисти, між якими певний час точилися запеклі суперечки з приводу того, яким має бути нове мистецтво: хтось схилявся до наслідування радянського соцреалізму, але зрештою перемогла абстракція та експерименти у дусі дадаїстів початку ХХ ст. [3] У цьому контексті те, що Фонтана починає робити наприкінці 40-х, багатьма його сучасниками сприймається із захватом. Художник пропонує власну концепцію дослідження простору – спаціалізм (від італ. «spazio» – «простір», «космос») та робить відкриття: звичайна діра – ось що може подолати двовимірність традиційного живопису і перетворити картини на скульптури. Так з’являються полотна з правильними круглими або порваними отворами, які Фонтана називав «buchi», що у перекладі з італійської буквально означає «дірки». У той самий час художник робить і перші інсталяції, задовго до того, як цей вид мистецтва почав активно розвиватися.

Лучо Фонтана, Просторова концепція, очікування (1965-1966), полотно, акварель, 60 х 49 см.

Зображення: © Fondazione Lucio Fontana. Фото: Per Olof Forsberg, CC BY 2.0 через Flickr.

Наприкінці 1950-х Фонтана робить ще одне відкриття: виявляється, полотно можна різати в інший спосіб, залишаючи на ньому довгу тонку щілину. Один рух – і вихід у простір готовий. Так з’являються картини-«порізи» (італ. «tagli»), які доповнили цикл «Просторова концепція». Зі зворотного боку у місцях розрізів на полотно зазвичай приклеювалися смужки чорної тканини, аби через отвори проглядала темна глибина, а не стіна, на якій висить картина-скульптура. На початку 1960-х ці екстравагантні твори продавалися не лише в Італії, а й знайшли шанувальників у Франції, де художника представляла паризька «Галерея Айріс Клерт», а також у США. У 1966 р. Лучо Фонтана отримав головний приз Венеційської бієнале, а два роки по тому напередодні смерті сказав свою знамениту фразу: «Моїм відкриттям була дірка, ось і все», – додавши, що після цього щасливий померти [4].

Лучо Фонтана, Просторова концепція, кінець Бога (1964), фігурне полотно, олія, 178,4 х 123,2 см.

Зображення: © Fondazione Lucio Fontana. Фото: © Christie’s.

У процесі створення «Просторових концепцій» зазвичай був задіяний асистент, який займався натягуванням полотен, фарбуванням та іншими підготовчими роботами, а сам митець, немов хірург, робив розрізи та підписував картину в особливий винайдений ним спосіб: до стандартної фрази «Concetto Spaziale Attese» («Просторова концепція очікування») на кожній новій картині художник щоразу додавав якийсь унікальний вислів, наприклад, «Дзвонить телефон, співають птахи» [5]. Неповторні написи мали убезпечити від підробок, але фальсифікаторів це не зупинило: тільки упродовж недавнього часу Фонд Лучо Фонтани ідентифікував і вилучив з обігу значну кількість фальшивок [6]. Високі ціни є неабиякою спокусою для шахраїв.

Наразі найвища ціна на ринку робіт Фонтани – 29,2 млн дол. за овальне жовте полотно з дірками-«buchi» під назвою «Просторова концепція, кінець Бога», продане на аукціоні «Крістіс» у 2015 р. Всього жовтих овалів з такою ж назвою налічується чотири, і черговий з них у 2024 р. виставили на торгах «Сотбіс», але попередній рекорд перевершити не вдалося: ціна продажу склала 22,9 млн дол. Для подружжя американських колекціонерів Раховські, які виставили твір на аукціон, угода, без сумніву, була вигідною: у 2003 р. картина коштувала їм лише 2,3 млн дол.

Карл Андре і «купа цегли»

У далекому 1972 р. славнозвісна Галерея Тейт, яка нерідко діє урозріз із думкою британських громадян, вкотре збурила суспільство, коли за 12 тис. дол. придбала для своєї колекції витвір американського скульптора-мінімаліста Карла Андре (1935-2024) під назвою «Еквівалент VIII» – сто двадцять цеглин, які потрібно викласти на підлозі у два шари, щоб отримати довгий прямокутник. Обурилися не лише звичайні глядачі, а й частина мистецтвознавців та критиків, які дорікали Тейт у витрачанні коштів платників податків на речі, які не мають художньої цінності, а на адресу Андре лунали звинувачення у шахрайстві: мовляв, дуже зручно встановити цінник у 12 тис. дол. на цеглу і чекати, доки знайдеться клієнт [7]. Загалом умисна антиестетичність і відсутність емоційності є спільною рисою для мінімалізму та концептуалізму 1960-1970-х рр. (ще «прабатько» концептуального мистецтва, французький художник Марсель Дюшан, бажав досягти своїми творами цілковитої «анестезії»). Скандал довкола придбання «Еквівалента VIII» тривав не один рік і таки змусив тодішнього директора Тейт піти з посади.

Карл Андре, Еквівалент VIII (1966), цегла.

Зображення: © Estate of Carl Andre. Фото: Leo Reynolds, CC BY-NC-SA 2.0 через Flickr.

Горизонтальна скульптура, яка не потребує роботи у майстерні, і є головною «фішкою» Андре: достатньо замовити в постачальника цеглу, дерев’яні блоки, камінь або листи металу і відразу викласти їх на підлозі галереї, музею чи іншого простору. По окремих творах у вигляді металевих пластин, які нагадують шахівницю, відвідувачі навіть можуть спокійно ходити. Одна з таких робіт, «Квадрат мідно-сталевого сплаву», у 2019 р. пішла з молотка на «Крістіс» за 2,9 млн дол. Та загалом ціни на інші твори Андре на порядок нижчі, і не останню роль у цьому зіграла ще одна гучна історія, цього разу справді трагічна, яка хоч і не зруйнувала кар’єру суворого мінімаліста (з ним продовжила працювати його головна арт-дилерка Пола Купер, великі музеї теж не відмовлялися від виставок), та все ж дещо підмочила його репутацію.

Карл Андре, Мідно-цинкова площа (1969), мідь, цинк, 36 одиниць.

Зображення: © Estate of Carl Andre. Фото: Rob Corder, CC BY-NC 2.0 через Flickr.

Раннього ранку 8 вересня 1985 р. дружина Карла Андре, художниця Ана Мендьєта, постать культова у феміністичному мистецтві, випала з вікна нью-йоркської квартири на тридцять четвертому поверсі. Мисткині було лише тридцять шість років. Андре, який давав суперечливі свідчення, став головним підозрюваним у вбивстві, але за відсутності прямих доказів у 1988 р. смерть Ани Мендьєти була визнана ненавмисним самогубством, яке сталося внаслідок значної концентрації алкоголю у крові, хоча дехто з експертів вказував, що за даної висоти і глибини підвіконня випадкове падіння було малоімовірним [8]. Незважаючи на те, що Андре виправдали, акції протесту під час його виставок не вщухали упродовж майже сорока років, збираючи сотні активістів, які вважають його причетним до смерті дружини. У 2024 р. Карл Андре помер. Якщо в митця й були якісь секрети з приводу подій 1985-го, певно, ніхто про це вже не дізнається.

Посилання:

1. Davvetas D. The Erography of Cy Twombly. Artforum. 1989. April

2. The Great Outsider. The Pursuit Of : веб-сайт

3. Sgarbi V. Il Novechento: Da Lucio Fontana a Piero Guccione. Vol. 2. Milano : La Nave di Teseo, 2019. P. 142-143

4. Over 40 Years since His Death, a Look at Lucio Fontana’s Prolific Destruction. Artsy. 2016. 9 February

5, 6. Schmidt T. E. The Riddle of Milan. Zeit Online. 2021. 23 September

7. Brinkhof T. Art Bites: The Furor Over the Tate’s Acquisition of Carl Andre’s ‘Bricks’. Artnet. 2024. August 1

8. McGill D. C. Verdict Due Today in Death of Artist. The New York Times. 1988. Feb. 11

Автори: Степан МАКСИМОВ, Олена РАДАЄВА