ПЕРШІ ХУДОЖНИЦІ
21 вересня 2026 року
Стаття розповідає про історію жінок у мистецтві — від авторок найдавніших печерних розписів до видатних художниць доби Відродження та бароко. У матеріалі простежується творчий шлях Гуди, Софонісби Ангіссоли, Проперції де Россі та Артемізії Джентілескі, їхня боротьба за можливість професійно займатися мистецтвом, визнання сучасників і подальше повернення їхніх імен в історію мистецтва. Окрему увагу приділено творчій спадщині художниць та сучасному інтересу до їхніх творів, зокрема на мистецькому й аукціонному ринках.
Мистецтво було жіночою справою ще з найдавніших часів. Вивчивши сотні відбитків рук на печерних розписах епохи палеоліту, створених близько 12 000 – 40 000 років тому, сучасні науковці дійшли висновку, що творцями цих зображень були переважно жінки, а не чоловіки, як вважалося раніше [1]. Про життя цих безіменних майстринь доісторичної доби, звісно, нічого не відомо, як і про багатьох тих, що працювали протягом наступних тисячоліть. Вперше конкретні імена та окремі деталі біографії жінок-художниць спливуть тільки у середньовічних європейських манускриптах.
Як і більшість середньовічних художників, тогочасні мисткині належали до стану духовенства, а найбільшою кількістю черниць, які залишили свій слід у мистецтві, відзначилася Каролінгська імперія, заснована у 800 р. Карлом Великим. Сестра імператора на ім’я Гізела сама наприкінці VIII ст. пішла під постриг і згодом стала настоятелькою Шелльського абатства, яке славилося своїм скрипторієм – майстернею, де переписувалися та ілюструвалися численні рукописи. Кілька сторіч по тому інша німецька черниця, Гуда, яка жила на початку ХІІ ст. і так само, як Гізела, походила з Вестфалії, залишила на сторінці ілюстрованого нею гоміліарію (книги проповідей) власний невеличкий портрет, який став першим в історії жіночим автопортретом [2]. Принаймні, це найраніше зображення, відоме нині.
Черниця Гуда (автопортрет), початок ХІІ ст.
Фото: Oberlin.edu через Вікісховище, Public Domain
У добу Відродження, відлік якої зазвичай датують 1401 роком, центром бурхливого мистецького життя стали терени Італії, де на той час існували окремі герцогства та міста-держави. На початку нової епохи більшість тамтешніх художниць, як і раніше, усе ще були черницями, та поступово з’являється дедалі більше світських жінок, які прагнуть пов’язати життя з мистецтвом. Однією з них була напівлегендарна Онората Родіані (1403-1452), з приводу біографії якої неможливо точно сказати, що є правдою, а що вигадкою, оскільки жоден твір художниці не зберігся, а єдине джерело, де згадується її ім’я, – це праця «Історія Кастеллеоне», написана у 1590 р. італійським письменником Конрадо Фламено [3]. Останній розповідає ось що: одного разу Онората отримала замовлення на розпис палацу правителя її рідного міста Кремони, але під час роботи сталося непоправне – мисткиня вбила нахабного придворного, який дозволив собі непристойне поводження з нею, і втекла, перевдягнувшись у чоловічий костюм. Незабаром Онората Родіані постала перед судом і за наказом правителя була помилувана. На цьому жінка вирішила поставити крапку в мистецькій кар’єрі, стала кондотьєром – командиром військових найманців, – і загинула внаслідок смертельного поранення під час облоги Кремони.
З того самого міста на півночі Італії походить ще одна славетна художниця доби Відродження, Софонісба Ангіссола (1532-1625), – цього разу постать із цілком реальною біографією і творчим спадком. Народилася майбутня мисткиня у знатній родині, яка забезпечила їй та молодшим сестрам навчання у кращого кремонського живописця Бернардіно Кампі. Батько усіляко просував старшу доньку і якось попросив поглянути на її роботи самого Мікеланджело. Видатний митець високо оцінив рисунок дівчини під назвою «Дитина, яку вкусив рак», відзначивши, що не зміг би краще за неї передати образ заплаканого, скривленого від болю малюка [4].
Софонісба Ангіссола, Дитина, яку вкусив рак (1554).
Фото: Web Gallery of Art через Вікісховище, Public Domain
У віці двадцяти семи років завдяки здібностям та шляхетному походженню художниця отримала запрошення від іспанського королівського двору стати фрейліною і вчителькою живопису королеви Єлизавети Валуа. Упродовж майже п’ятнадцяти років життя при дворі Ангіссола створила десятки портретів, які принесли їй міжнародну славу.
Софонісба Ангіссола, Автопортрет з мольбертом (1556).
Зображення: Вікісховище, Public Domain
У 1573 р. Софонісба Ангіссола зустріла свого першого чоловіка, сицилійського аристократа Фабріціо Монкаду, і переїхала на його батьківщину. Через трагічний випадок шлюб тривав недовго: у 1578 р., прямуючи із Сицилії до Іспанії, Монкада загинув від рук піратів. Та вже наступного року на овдовілу жінку чекав несподіваний поворот долі: під час чергової морської подорожі сорокасемирічна художниця познайомилася з капітаном судна, на двадцять років молодшим генуезьким дворянином Ораціо Ломелліні, з яким за кілька місяців побралася, оселилася в Палермо і провела разом решту довгого життя. Після смерті про Софонісбу Ангіссолу, незважаючи на колишній успіх, надовго забули, а окремі її твори почали приписувати іншим митцям. Спадок художниці заново відкрили тільки наприкінці ХХ століття.
Італія дала світові й першу в історії жінку-скульпторку – Мадонну Проперцію де Россі (1490-1530), яка народилася в Болоньї у сім’ї юриста, вивчала мистецтво, літературу, а також відзначалася чудовим голосом. Спершу Проперція створювала мініатюри, вирізьблюючи їх з персикових кісточок, які були найдоступнішим для неї матеріалом, – цінний мармур та метал жінці просто не довіряли. Врешті-решт, довівши свою майстерність у роботі з малими формами, скульпторка почала отримувати замовлення на великі проєкти.
Мадонна Проперція де Россі, Йосип, переслідуваний дружиною Потіфара (1520).
Фото: Yair Haklai через Вікісховище, СC BY-SA 4.0
Як пише Джорджо Вазарі у своїх «Життєписах найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» [5], звістка про талановиту жінку швидко ширилася Італією, і у 1530 р. познайомитися з нею особисто забажав папа Клемент VII. Зустріч не відбулася – напередодні запланованого візиту сорокарічна Проперція померла.
Проперція де Россі. Зображення: Giovanni Battista Cecchi
Через Вікісховище, Public Domain
Причину передчасної смерті Вазарі не називає, оминаючи й інші сторінки біографії художниці. Пізніше перед дослідниками постала вельми суперечлива особистість – без сумніву, обдарована, та водночас схильна до деструктивної поведінки. Записи Архіву кримінальних справ Болоньї свідчать про те, що у 1520 р. Проперцію де Россі притягнули до відповідальності за погром, вчинений у сусідському саду, але звинувачення незабаром зняли завдяки заступництву впливового коханця, взаємини з яким були не на користь репутації жінки, заміжньої за іншим чоловіком [6]. П’ять років по тому мисткиня знову фігурує у кримінальній хроніці через бійку, під час якої облила фарбою знайомого художника Вінченцо Міолу і ледь не видряпала йому очі [7]. Скінчилося бурхливе життя першої жінки-скульпторки сумно: записи від 1529 р. повідомляють про перебування у лікарні пацієнтки на ім’я Проперція де Россі, зареєстрованої як «незаможна» та з діагнозом «сифіліс» [8]. Можливо, від цієї хвороби наступного року й настала її смерть.
Наостанок згадаємо Артемізію Джентілескі (1593-1654) – зірку барокового мистецтва, яку сьогодні називають першою художницею-феміністкою [9]. Юна дівчина продовжила справу батька, римського живописця Ораціо Джентілескі, навчаючись під його керівництвом, а також батькового друга, художника Агостіно Тассі. Останній, коли Артемізії було сімнадцять років, вчинив над нею насильство, а щоб уникнути гніву Джентілескі-старшого, пообіцяв одружитися, однак не дотримав слова. Обурений батько звернувся до суду, де Артемізії довелося пережити черговий біль, пройшовши через своєрідний поліграф: аби перевірити, чи не відмовиться потерпіла від своїх свідчень, її пальці обв’язали мотузками, які туго затягували під час відповідей на питання. У підсумку Тассі визнали винним, та жодного дня у в’язниці він не відбув. Ці події, як тепер вважається, пробудили у молодій жінці рішучу феміністку і спонукали її зображати на своїх полотнах сильних сміливих героїнь.
Артемізія Джентілескі, Автопортрет в образі святої Катерини
Александрійської (1613)
Фото: Francesco Bini через Вікісховище, Public Domain
У 1612 р. батько влаштував шлюб Артемізії із флорентійським художником П’єрантоніо Стіаттезі, маючи суто прагматичну мету – забезпечити кар’єрне зростання і добробут доньки, про що свідчить не так давно знайдений детальний шлюбний контракт [10]. Переїхавши до Флоренції, неписьменна художниця навчилася читати й писати та зустріла щедрих патронів – сімейство Медічі, а також Мікеланджело Буонарроті Молодшого, внучатого племінника відомого майстра. Вісім років по тому флорентійський період у житті Артемізії Джентілескі закінчився скандалом: раптом сплив на поверхню таємний роман художниці з багатим аристократом Франческо Марією Маріньї, про що її чоловік добре знав і заради фінансової вигоди сам люб’язно листувався з коханцем дружини [11]. Через розголос цих подробиць, а також борги, які подружжя накопичило перед місцевими кредиторами, незважаючи на підтримку від Маріньї та інших покровителів, у 1620 р. пара переїхала до Риму. Тут комерційні справи Артемізії Джентілескі знову пішли угору, а от у родинному житті все було не так добре: п’ятеро дітей художниці померли, крім того, після 1623 р. відсутні будь-які згадки про чоловіка – що з ним сталося, досі невідомо.
У 1630 р. у пошуках нових можливостей мисткиня оселилася в Неаполі, де знову мала великий успіх. Її єдина донька Пруденція, яка дожила до повноліття, також стала художницею і працювала разом з матір’ю, але жодної інформації про подальшу долю та твори Пруденції немає. На творчість самої Артемізії Джентілескі по смерті теж чекало забуття, деякі її роботи, як і у згаданому випадку Софонісби Ангіссоли, тривалий час приписували іншим авторам, зокрема Караваджо. Новий сплеск інтересу до барокової художниці стався у 1970-х рр. завдяки феміністичним дослідженням, після чого аукціонні ціни на її твори почали поступово зростати.
У лютому 2026 р. рідкісний ранній «Автопортрет в образі святої Катерини Александрійської», написаний, коли Артемізії ще не виповнилося двадцяти років, встановив новий рекорд на ринку її творів: картину з попередньою оцінкою від 2,5 до 3,5 млн дол. на нью-йоркських торгах «Christie’s» продали за 5,7 млн дол. Квітень цього ж року відзначився ще однією цікавою подією: віденський аукціонний дім «Dorotheum» запропонував до продажу картину Джентілескі «Марія Магдалина», яка походить з приватної німецької колекції і має дуже незвичний вигляд – найважливіша частина твору з обличчям героїні була вирізана (найімовіршіне, під час хаосу у повоєнному Берліні) [12], відтак замість неї зяє солідна прямокутна діра.
Артемізія Джентілескі, Марія Магдалина (близько 1615-1618), фрагмент
Фото: Dorotheum через Вікісховище, Public Domain
Здавалося б, твір з таким серйозним пошкодженням продати буде дуже складно, якщо взагалі можливо. Але ні: картина з естімейтом від 110 000 до 170 000 дол. була придбана під час аукціону за 960 000 дол. – отакої! Ім’я Артемізії Джентілескі сьогодні настільки популярне, що може надати привабливості навіть полотну з великою дірою.
Посилання:
1. Gustin D., Gustin Z. Women Artists in Early Art (45,000 BCE – 5000 CE). LibreTexts Humanities
2. Carr A. Women as Artists in the Middle Ages. Feminist Art Journal. 1976. Vol. 5. P. 5-9, 26
3. Hughes-Johnson S. Onorata Rodiani. Italian Art Society. 2024. May
4. Fortune J. Michelangelo Buonarroti and his women. The Florentine. 2017. 02 Nov
10. Barker S. A New Document Concerning Artemisia Gentileschi’s Marriage. The Burlington Magazine. 2014
11. Platzer D. The many sides of Artemisia. The New Criterion. 2025. April 14
12. Artemisia Gentileschi. Dorotheum
Автори: Степан МАКСИМОВ, Олена РАДАЄВА